Разом - переможемо!

Вторник, 22 Июль 2014 09:04
Оцените материал
(3 голосов)

Дехто каже, що сьогодні настали цинічні часи, коли суспільство сповідує хибні цінності, а юнаки та дівчата позбавлені тих якостей, які були в їхніх дідусів і бабусь. Історія, яку ми вам розповімо, спростовує такі твердження, переконливо доводячи, що для багатьох українців слова «честь», «вірність», «кохання», «обов’язок» не порожні.

У Головному військово-медичному клінічному центрі Міністерства оборони України «Головний військовий клінічний госпіталь» у Києві відсвяткували два весілля. Тяжко поранені в зоні проведення АТО військовослужбовці Олександр Пономарьов та Руслан Яриш поєднали свої долі з коханими жінками. Тепер їх об’єднує не лише спільна служба в 79-й окремій аеромобільній бригаді високомобільних десантних військ, а й імена дружин. Обох обраниць звати Оленами.


«Почуваюся найщасливішою людиною у світі!»


Коли Руслан і Олена познайомились, то з перших хвилин зрозуміли, що створені одне для одного. Молоді люди жили спільно та вважали, що не штамп у паспорті тримає людей разом. Але, зустрічаючи Новий 2014 рік, загадали бажання: влітку одружитись.


І воно так би й було, коли б не події на Донбасі, говорить старший солдат контрактної служби Руслан Яриш. Під час кримських подій нашу частину перекинули до Херсонської області. А у зв’язку із загостренням ситуації на сході передислокували на Донеччину.


Проводжаючи Руслана до війська, його батько Анатолій Володимирович, який пройшов крізь горнило афганської війни, сказав: «Служи, синку, чесно, щоб я міг пишатися тобою!» І Руслан гідно виконав батьківський наказ.


Під час проведення чергової розвідки відділення Руслана потрапило під обстріл із засідки, яку бойовики влаштували в лісосмузі. Напад десантники швидко відбили, але в тому бою Руслан зазнав важкого поранення. Його відразу ж відправили до військово-медичного клінічного центру Північного регіону. Після цього, зважаючи на серйозність ушкоджень, мужнього десантника літаком «Віта» перевезли до Києва. За словами лікарів, його поранення надто серйозне, щоб говорити про швидке одужання. Але вони вірять, що Руслан переможе. І перший крок до одужання вже зроблено. Руслан Яриш та його кохана Олена офіційно побралися.


- Не повірите, але я, попри важке поранення, почуваюся найщасливішою людиною у світі - говорить Руслан. Адже в цю важку хвилину поруч зі мною моя Олена!


Їх поєднала служба


Для Олександра і Олени Пономарьових армія стала невід’ємною частиною їхнього життя. Старший сержант продовжив чоловічу традицію його сім’ї: пішов служити. Став десантником. Олена теж обрала небо і стала десантницею.


Познайомилися майбутні молодята 2010 року в навчальному загоні спеціальної підготовки, де Олександр служив інструктором з парашутно-десантної підготовки.


Їхні шляхи перетнулися на навчанні: досвідчений десантник вчив Олену стрибати з парашутом. І за деякий час вони зрозуміли, що не можуть жити не лише без армії і неба, а й одне без одного. Не дивно, що освідчилися в коханні Олександр і Олена також перед одним зі стрибків з парашутом.


Але одружитися до початку сумнозвісних подій в Україні закохані не встигли.


У перший день літа Сашко з товаришами, бійцями 79-ї окремої аеромобільної бригади, пішов у розвідку. Неподалік села Закітне вони потрапили в засідку. Почався запеклий бій, в якому Олександра важко поранили. Але він, вколовши знеболювальне, відстрілювався, поки не втратив свідомість. Ворожа куля пробила Олександру ребра, зачепила легеню та хребет.


Отямився Олександр у вертольоті, яким його доставили до Харкова. Згодом хлопця переправили до Києва.


Тяжкі поранення не змогли завадити щастю Олександра та Олени. Хоч і прикутий до ліжка, боєць взяв шлюб із коханою, засвідчивши цим свої почуття. У подружжя вже є перші плани: коли Олександр стане на ноги, вони обвінчаються. А наразі в десантника попереду довгий курс лікування та реабілітації. Тепер для нього час і кохання найкращі ліки.


Гімн України замість весільного маршу


На прохання командування Головного військово-медичного клінічного центру та волонтерів, які опікуються учасниками антитерористичної операції, які перебувають тут на лікуванні, в госпіталь прийшли представники Печерського РАГСу.


Це були незвичайні весілля. Замість маршу Мендельсона - Гімн України. Разом із вигуками «Гірко!» всі голосно кричали: «Слава Україні! Героям слава!». В урочистій обстановці молодятам вручили свідоцтва про шлюб. Були обручки, шампанське, багато рідних, близьких і знайомих новоспечених родин Пономарьових та Яришів. Правда, обидва женихи не могли стояти поруч з нареченими, а знаходилися в ліжках, щасливо посміхаючись…


Молодим подружжям відкрили рахунки, на які всі охочі допомогти пораненим хлопцям можуть переказати кошти, необхідні для оплати лікування за кордоном. Багаторічний досвід лікування поранень такого типу мають кілька клінік у США, Ізраїлі та Німеччині.


Подружжя Пономарьових та Яришів дякують волонтерам з організацій «Крила Фенікса» та «Волонтерська сотня» за організацію свята. А також командуванню Головного військово-медичного клінічного центру МО України за допомогу.


Бажаємо хлопцям швидкого одужання, а молодятам щасливого подружнього життя!




За матеріалами «Народної армії»


***


Сюжет про весілля у госпіталі тяжкопоранених Сашка Пономарьова, Руслана Яриша і їх обраниць Олен, побачили мільйони українців. Була серед них і михайлівчанка Лідія Миколаївна Шевченко (на фото вгорі). І у неї, як у сотень тисяч небайдужих, защеміло серце. Та ця жінка не просто побажала хлопцям одужання і щастя у родині, а й вирішила зробити обом парам молодят подарунки. З цим і зателефонувала в редакцію:


- Допоможіть мені відправити хлопцям по 100 гривень. Хай це буде від мене на їх віселля. Могла б попросити дітей, але, думаю, ви це зробите швидше…


Домовляємось про зустріч і ось я вже на вулиці Пушкіна. Господиня чекає, запрошує у просторий дім. Зараз вона в ньому залишилася сама, а була ж ціла родина. Проте двоє синів виросли, живуть окремо, власними родинами, а чоловіка і батька, Івана Антоновича сім’я поховала півтора року тому.
Знаю, що прожили вони (п’ятдесят шість років!) дружно і у великій любові. Лідія Миколаївна і зараз інакше, як «моє сонечко», покійного чоловіка не називає.


Ми довго розмовляли з Л.М. Шевченко. Вона розповіла, що виросла у багатодітній навіть на той час родині - одинадцять дітей! Всіх братів і сестер Лідія Миколаївна вже поховала, як і батьків, свекрів (із свекрухою прожила душа в душу 40 років), чоловіка і його брата. Проте це не притупило в душі цієї 77-річної жінки добро, милосердя, співчуття. Маючи власних онуків і вже чотирьох правнуків, як бачимо, їм не байдужі і долі чужих дітей та онуків, які постраждали, звільняючи рідну землю від ворогів доморослих і зайшлих.


Я виконала прохання Л.М. Шевченко - на карткові рахунки Олени Пономарьової і Олени Яриш надійшло по 100 гривень від пенсіонерки з Михайлівки. Вони, безперечно, будуть вдячні. Я ж особисто, Лідія Миколаївна, низько вклоняюсь Вам за те, що вкотре довели: ні, михайлівці не байдужі до долі України, яка зараз виборюється на східному її кордоні. Не тільки на Львівщині пенсіонери на собі переносять бронижилети через польський кордон, щоб зберегли вони життя молодого захисника Батьківщини від ворожої кулі, не тільки в одній з центральних областей у скриньку з пожертвами на потребу армії бабуся через 20-30 хвилин приносила по гривні-дві. Коли волонтери зацікавились звідки, виявилось, що старенька, продасть пучечок петрушки чи кропу - і несе свій копійчаний заробіток для спільної перемоги. Водій автобуса на Одещині, який повісив у салоні оголошення «Шановне панство! У славному місті Овідіополь ті, хто агітують за приєднання до Росії, мають змогу отримати по пиці», теж по-своєму бореться із сепаратизмом, як є патріотом і дівчинка у визволеному селі на Сході, яка нарвала у торбинку шовковиці для українських солдатів.


Я щаслива що і михайлівці у спільному строю борців за вільну, незалежну, заможну Україну! Поки у нас є такі люди, нас ніякий ворог не здолає!

 


Тетяна Світлична.

Прочитано 1261 раз Последнее изменение Среда, 30 Июль 2014 11:43
Авторизуйтесь, чтобы получить возможность оставлять комментарии