Громадська панахида за загиблим солдатом Збройних Сил України відбулася у фойє міського Будинку культури. Приспущені прапори на центральній площі міста сигналізували, що у Токмаку — день скорботи. На труні — берет десантника, прапор Повітрянодесантних військ, коровай та фото статного Павла, поруч — синьо-жовтий стяг з чорною стрічкою. Сюди токмачани йшли безупину, аби покласти квіти, вінки, висловити своє співчуття сім’ї Левчуків та вклонитися безстрашному воїну. З Дніпропетровська приїхали попрощатися з Павлом і його друзі, колеги по роботі, наставники з університету, однополчанці.

Те, що Любов Костянтинівна та Микола Леонідович Левчуки виростили та виховали гідного сина і просто хорошу людину засвідчили у своїх промовах люди, які знали Павла особисто.

Міський голова Ігор Котелевський:

– Це день скорботи для усіх жителів міста. Перед Павлом відкривалися хороші перспективи в сфері політичних наук. Однак він пішов добровольцем до армії. Цей вчинок — вчинок справжнього чоловіка. Павло Левчук став взірцем для сучасної молоді. Вирішено, що у вересні цього року у ЗОШ № 5, де навчався Павло, буде встановлено меморіальну дошку.

Доктор філософських наук, професор, декан факультету громадських наук і міжнародних відносин ДНУ Олександр Токовенко:

– Ще 6 червня Павло здобув наукову ступінь кандидата наук. Вже з 1 вересня він повинен був прийти до університету і навчати студентів. Він був гордістю університету і надією кафедри політології Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара.

Однополчанин Володимир Бойко:

– Я знав Павла за проходженням військової служби. Такі як він — справжні патріоти, справжні чоловіки, справжні захисники Батьківщини. Він сам зробив цей крок на війну. Тепер він потрапив у «полк неба» і вже звідти продовжить захищати наш народ.

Політолог, солдат 25-ї десантної бригади, друг та товариш по військовій службі Олексій Пастернак:

– Павло був мені найкращим другом, людиною, яку я завжди поважав і продовжую поважати. Він є прикладом для кожного українця. Багатьох доводилося вмовляти йти служити, але не Павла. Він сам визвався йти боронити Батьківщину. Це велика втрата для кожного з нас і для України в цілому. Якщо у мене буде син, я б хотів, щоб він був схожий саме на Павла з його людськими, чоловічими якостями.

Сусід Левчуків Володимир Тарасенко:

– Ми спостерігали за худорлявим хлопцем Павликом. І весь двір наш задавався питанням, що ж може з нього вирости? А згодом з нього виріс мужній чоловік, який не побіг шукати довідку, «відмазку» від армії. Він пішов захищати не абстрактну Батьківщину, а усіх нас.

Таким Павла знали і таким його завжди пам’ятатимуть. Пам’ятатимуть як чоловіка, що полишив родину, відсунув на другий план перспективну кар’єру і пішов добровольцем до військкомату, усвідомлюючи, що ворога не можна пускати на свою малу Батьківщину, до своєї рідні.

Він був упевнений, що саме там — у зоні АТО — він найбільше потрібен Україні. Він сам обрав цей шлях і, на жаль, загинув. Загинув за рідну країну, рідне місто, свою родину та за кожного з нас.

«Герої не вмирають!» — таким гаслом присутні проводжали Павла до місця його вічного спочинку, після того, як відспівав священник. Поховали токмацького героя на центральному міському цвинтарі.

Тепер Павло обов’язково допомагатиме рідній землі з неба. Адже такі герої точно не вмирають.

Денис ЮДІНКОВ.

За матеріалами газети «Наше місто Токмак»